Kryzhopil
district state administration

Дискримінація — менш прихильне поводження з людиною, ніж з іншими в аналогічній ситуації, через певні ознаки цієї людини.

Такими ознаками можуть бути:

• мова,
• релігійні переконання,
• етнічне чи національне походження,
• вік,
• колір шкіри,
• раса,
• стать,
• наявність інвалідності,
• політичні переконання,
• майновий стан,
• місце проживання…

Цей перелік ознак є не вичерпний.

Не беруть дитину в державний дитячий садочок через те, що вона з ромської родини – це дискримінація. Звільняють жінку з роботи через її вагітність – це дискримінація. Не обслуговують у магазині через те, що клієнт розмовляє не “тією” мовою – це дискримінація.

Це явище, що принижує людську гідність, має різні форми. Пряма дискримінація проявляється в ситуації, коли з людиною поводяться гірше, ніж з іншою особою, через певні її ознаки, відкрито й без застережень.

Наприклад, орендодавці відмовляються здавати квартиру незрячій подружній парі, аргументуючи тим, що вони “спалять квартиру, бо не бачать”. При чому інших причин, окрім страху й недовіри до людини з інвалідністю, для відмови немає – потенційні орендатори мають роботу, платоспроможні, незалежні (дискримінація за ознакою інвалідності).

Непряма дискримінація – коли при однаковій ситуації чи правилах для всіх, людина чи група осіб опиняється в гіршому становищі, ніж інші, через свої ознаки.

Так, суцільні сходи й відсутність ліфта в державній установі дискримінують всіх відвідувачів, які користуються інвалідним візком (дискримінація за ознакою інвалідності).

Утиск – поведінка, яка ображає, принижує людину через її відмінність. Це відбувається постійно, має негативні наслідки для тих, кого принижують, і на прохання припинити – усе продовжується з більшою силою.

Коли дитину в школі однолітки ображають, а вчителі ставлять гірші оцінки через те, що її батьки не здають регулярно гроші на подарунки й не мають машини, це є прикладом дискримінації за майновою ознакою.

Різновидом утиску називають сексуальне домагання.

Ще однією формою дискримінації можна вважати власне підбурювання до дискримінації, заклик, мова ворожнечі – це вказівки, інструкції або заклики до дискримінації стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками.

На дверях магазину висить вказівка не впускати відвідувачів із дитячими візочками. І скільки б адміністрація закладу не пояснювала, що можна проходити з дитиною на руках, залишивши візочок на вулиці, це є дискримінація за ознакою батьківства.

Навіть, якщо мама чи тато таки добився того, щоб пройти у заклад з дитячим візочком – все одно адміністрація закладу вчинила правопорушення, видавши таку інструкцію.

Дискримінація в Україні.

Тут відповідь коротка. Так. Дискримінація в Україні є. При чому це залежить не тільки від влади, яка приймає відповідні закони, постанови, або реагує (а радше – не реагує) на звернення громадян. Як у випадку, коли Національний банк України визнав кримчан нерезидентами. І тепер усі, хто має “кримську прописку в паспорті”, зіштовхуються з купою перешкод під час обслуговування в банках на материковій Україні.

Що прикро – дискримінацію не вважає серйозною проблемою понад чверть населення України (25,7%).

Про це свідчать результати загальнонаціонального дослідження Програми “Права людини в Україні”, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” на замітку ООН в Україні та у співпраці із ГО “Центр інформації про права людини” і Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Опитування проводилось у всіх областях України, м. Києві та контрольованих районах Донецької і Луганської областей (окрім анексованого Росією Криму, м. Севастополь та окупованих територій Донбасу). Усього було опитано 2 002 респондента.

Ще 43,9% опитаних кажуть, що дискримінація загалом серйозна проблема, але є і більш важливі. І тільки 15,6 % респондентів зауважили, що дискримінація в Україні – дуже серйозна проблема.

За даними цього дослідження, найбільше дискримінують людей за віком – про це сказали 37,4% опитаних, за ознакою інвалідності (32,7%) та майновим станом (24,4%).

Водночас українці в опитуванні висловилися, що можуть бути обмежені у правах такі соціальні групи, як наркозалежні (26,2 % опитаних сказали, що безумовно повинні бути обмежені), олігархи (20,3 %) та люди з певними політичними поглядами, наприклад, ті, хто підтримують російську збройну агресію (19,3 %).

Українці найменше готові обмежувати права безробітних (тільки 2,6% висловилося за обмеження), переселенців (3,5 %) та безхатченків (5, 1%).

Заради справедливості слід зауважити, що дискримінація – хвороба не тільки нашої держави. Нею хворіють усі країни. Та ключове питання – наскільки країни готові визнавати цю проблему і з нею боротися.

Дискримінація праці, дискримінація на ринку праці.

Щоб зрозуміти глибину проблеми дискримінації у сфері працевлаштування в Україні, пройдіть цей тест. Поставте подумки галочку, якщо твердження нижче стосується особисто вас чи ваших близьких. Якщо ви опинялися у двох і більше ситуаціях – “вітаємо”, вас було дискриміновано!

• В оголошенні про роботу (на співбесіді) було чітко сказано, що на посаду шукають чоловіка/жінку.
• Не отримав/ла роботу через вік – занадто юний / занадто старий / занадто передпенсійний.
• Тільки бачили мене в інвалідному візку / дізнавалися, що я незрячий тощо – недвозначно говорили про те, що для мене роботи немає.
• Тільки бачили мене вагітну – дуже дивувалися, що в такому стані шукаю роботу / звільняли з формальних причин / не продовжували контракт тощо.
• Відмовляли через те, що я ром / ромка (зазначте свою національність).
• Навіть не слухали про мою професійну кваліфікацію, коли дізнавалися, що я колишній ув’язнений…

Цей тест можна доповнювати твердженнями щодо будь-яких ознак, через які роботодавець з легкістю може сказати “ні”, навіть не дізнавшись про вашу професійну компетентність. Усе це прояви дискримінації на ринку праці.

Дискримінація жінок.

Для України дискримінація жінок вважається заледве не “нормою”. Причому як з боку держави, так і з боку пересічного громадянина, як з боку чоловіків, так і…, як не парадоксально, з боку жінок.

Серед цих сумнівних “норм” можна назвати найпоширеніші.

• Зарплата в жінок на третину менша, ніж в чоловіків.
• Жінки змушені пробивати ледь не головою “скляну стелю”. Що означає – неможливість рухатися кар’єрними сходами далі якоїсь умовної планки тільки тому, що жінка.
• Сексизм (принизливе ставлення за ознакою статті) на роботі, у рекламі, ток-шоу, побутових розмовах, вірусних дописах у соцмережах.
• На будь-яку ініціативу в освітній (піти в аспірантуру), політичній (обиратися в місцеву раду чи парламент), економічній (претендувати на посаду топ-менеджера) та інших сферах чути у відповідь “Ти ж вийдеш заміж і народиш дітей, коли займатися наукою?” / “Краще б ти вийшла заміж і виховувала дітей, аніж займалася політикою” / “Не жіноча це справа – постійно їздити у відрядження, а що скажуть чоловік і діти?”.
• Дискримінація жінок “плекає” суспільство вже із самого народження: коли очікується, що першим має народитися син. Згодом, у дитячому магазині є чіткий розподіл іграшок для дівчаток – ляльки, набори на кшталт “Вчуся прати”, і для хлопчиків – розвиваючі конструктори, набори з фізичними чи хімічними експериментами тощо. Подібна тенденція зберігається в школі й далі в дорослому житті: від хлопчика/чоловіка очікують, що він стане директором фірми, від дівчинки/жінки – дружиною і матір’ю.

Чи багато ви знаєте жінок-генералок або й “просто” очільниць бізнесу з мільйонним оборотом у рік?

У той час, як чоловік легко піднімається “скляним ліфтом”: на противагу “скляній стелі” — сприяння в просуванні в кар’єрі тільки тому, що чоловік.

Так, в одному колективі був обраний керівником 22-річний юнак з незначним досвідом роботи лише через те, що був єдиним чоловіком у жіночому колективі.

“Сексизмом у квадраті” можна назвати класичну відмовку “тю, жартів не розумієш…” на зауваження, що анекдоти про білявок за кермом чи про зґвалтування – це зовсім недотепно.

Безумовно, зміни в українському суспільстві відбуваються. Так, нещодавно Верховна Рада скасувала  наказ Міністерства охорони здоров’я №256, який забороняв понад 450 професій для жінок. Така псевдотурбота про здоров’я жінки позначалася не тільки на виборі жінок майбутньої професії й пізніше на доступі до високооплачуваної роботи, а й заганяла жінок у тіньовий ринок і позбавляла їх гідного соцзабезпечення.

Ганебна законодавча норма скасована – тепер залишилося змінити ганебну дискримінаційну практику.

Дискримінація за ознакою інвалідності.

Як уже зазначалося, українці переконані, що в нашій державі чи не найбільше проявляється дискримінація за ознакою інвалідності. Не дивно. Адже Україна – бар’єрна країна. І особам з інвалідністю доводиться долати купу перешкод.

• Архітектурних / фізичних. Коли через сходи і відсутність ліфта та пандусу учням, скажімо, з ДЦП, які користуються інвалідним візком, доводиться обирати спеціальну школу-інтернат. Тому що архітектурні бар’єри унеможливлюють отримання освіту в школі через дорогу від дому.
• Інформаційних. До прикладу, не продубльована інформація рухомим рядком, субтитрами чи перекладом жестовою мовою виключає з інформаційного процесу людей із порушенням слуху. Відсутність озвучення зупинок у громадському транспорті ускладнює орієнтування незрячих людей.
• Фінансових / економічних. Як правило, доступ людей з інвалідністю до якісної освіти, а згодом до високооплачуваної роботи ускладнений. Через що мати роботу з великими прибутками, бути фінансово незалежним, брати участь у прийнятті місцевих чи національного бюджету для людини з інвалідністю радше виняток, аніж звична практика. Нерідко соціальна допомога від держави – це єдиний дохід, а праця на громіздких застарілих підприємствах УТОГу (Українське товариство глухих) чи УТОСу (Українське товариство незрячих) чи не єдина можливість професійно реалізовуватися.
• Інституційні бар’єри. Відсутні державні соціальні програми (наприклад, реінтеграція учасників АТО, які отримали травму), а ті, що є, часто декларативні й такі, що не діють. Більше того – фінансова допомога й пільги – ще не значить активне включення людей з інвалідністю в суспільне життя.
• Оціночні судження / стереотипи. Чи не найбільший бар’єр у сприйнятті осіб з інвалідністю як незалежних, відповідальних за своє життя людей.

Якраз із руйнуванням упередженого ставлення до людей з інвалідністю – що вони неспроможні, безпомічні, лиш споживачі послуг чи користувачі пільг, – зменшуватиметься рівень дискримінації щодо них. Тоді, скажімо, роботодавці помічатимуть рівень освіти і досвід роботи, а не тільки інвалідність, а лікарі не дивуватимуться, що жінка із цукровим діабетом завагітніла і народила дитину.

Помічати людину, а не її інвалідність покликаний нещодавно прийнятий закон №2249-VII, згідно з яким із законодавства вилучається термін “інвалід” і впроваджується термін “особа з інвалідністю”.

Цим документом вносяться також зміни до майже сорока законів. Це невеличкі зміни. Але вони нарешті свідчать про прийняття державою людей з інвалідністю як рівноправних членів суспільства. А це значить менше причин для дискримінації.

 

Такими ознаками можуть бути:

• мова,
• релігійні переконання,
• етнічне чи національне походження,
• вік,
• колір шкіри,
• раса,
• стать,
• наявність інвалідності,
• політичні переконання,
• майновий стан,
• місце проживання…

Цей перелік ознак є не вичерпний.

Не беруть дитину в державний дитячий садочок через те, що вона з ромської родини – це дискримінація. Звільняють жінку з роботи через її вагітність – це дискримінація. Не обслуговують у магазині через те, що клієнт розмовляє не “тією” мовою – це дискримінація.

Це явище, що принижує людську гідність, має різні форми. Пряма дискримінація проявляється в ситуації, коли з людиною поводяться гірше, ніж з іншою особою, через певні її ознаки, відкрито й без застережень.

Наприклад, орендодавці відмовляються здавати квартиру незрячій подружній парі, аргументуючи тим, що вони “спалять квартиру, бо не бачать”. При чому інших причин, окрім страху й недовіри до людини з інвалідністю, для відмови немає – потенційні орендатори мають роботу, платоспроможні, незалежні (дискримінація за ознакою інвалідності).

Непряма дискримінація – коли при однаковій ситуації чи правилах для всіх, людина чи група осіб опиняється в гіршому становищі, ніж інші, через свої ознаки.

Так, суцільні сходи й відсутність ліфта в державній установі дискримінують всіх відвідувачів, які користуються інвалідним візком (дискримінація за ознакою інвалідності).

Утиск – поведінка, яка ображає, принижує людину через її відмінність. Це відбувається постійно, має негативні наслідки для тих, кого принижують, і на прохання припинити – усе продовжується з більшою силою.

Коли дитину в школі однолітки ображають, а вчителі ставлять гірші оцінки через те, що її батьки не здають регулярно гроші на подарунки й не мають машини, це є прикладом дискримінації за майновою ознакою.

Різновидом утиску називають сексуальне домагання.

Ще однією формою дискримінації можна вважати власне підбурювання до дискримінації, заклик, мова ворожнечі – це вказівки, інструкції або заклики до дискримінації стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками.

На дверях магазину висить вказівка не впускати відвідувачів із дитячими візочками. І скільки б адміністрація закладу не пояснювала, що можна проходити з дитиною на руках, залишивши візочок на вулиці, це є дискримінація за ознакою батьківства.

Навіть, якщо мама чи тато таки добився того, щоб пройти у заклад з дитячим візочком – все одно адміністрація закладу вчинила правопорушення, видавши таку інструкцію.

Дискримінація в Україні.

Тут відповідь коротка. Так. Дискримінація в Україні є. При чому це залежить не тільки від влади, яка приймає відповідні закони, постанови, або реагує (а радше – не реагує) на звернення громадян. Як у випадку, коли Національний банк України визнав кримчан нерезидентами. І тепер усі, хто має “кримську прописку в паспорті”, зіштовхуються з купою перешкод під час обслуговування в банках на материковій Україні.

Що прикро – дискримінацію не вважає серйозною проблемою понад чверть населення України (25,7%).

Про це свідчать результати загальнонаціонального дослідження Програми “Права людини в Україні”, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” на замітку ООН в Україні та у співпраці із ГО “Центр інформації про права людини” і Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Опитування проводилось у всіх областях України, м. Києві та контрольованих районах Донецької і Луганської областей (окрім анексованого Росією Криму, м. Севастополь та окупованих територій Донбасу). Усього було опитано 2 002 респондента.

Ще 43,9% опитаних кажуть, що дискримінація загалом серйозна проблема, але є і більш важливі. І тільки 15,6 % респондентів зауважили, що дискримінація в Україні – дуже серйозна проблема.

За даними цього дослідження, найбільше дискримінують людей за віком – про це сказали 37,4% опитаних, за ознакою інвалідності (32,7%) та майновим станом (24,4%).

Водночас українці в опитуванні висловилися, що можуть бути обмежені у правах такі соціальні групи, як наркозалежні (26,2 % опитаних сказали, що безумовно повинні бути обмежені), олігархи (20,3 %) та люди з певними політичними поглядами, наприклад, ті, хто підтримують російську збройну агресію (19,3 %).

Українці найменше готові обмежувати права безробітних (тільки 2,6% висловилося за обмеження), переселенців (3,5 %) та безхатченків (5, 1%).

Заради справедливості слід зауважити, що дискримінація – хвороба не тільки нашої держави. Нею хворіють усі країни. Та ключове питання – наскільки країни готові визнавати цю проблему і з нею боротися.

Дискримінація праці, дискримінація на ринку праці.

Щоб зрозуміти глибину проблеми дискримінації у сфері працевлаштування в Україні, пройдіть цей тест. Поставте подумки галочку, якщо твердження нижче стосується особисто вас чи ваших близьких. Якщо ви опинялися у двох і більше ситуаціях – “вітаємо”, вас було дискриміновано!

• В оголошенні про роботу (на співбесіді) було чітко сказано, що на посаду шукають чоловіка/жінку.
• Не отримав/ла роботу через вік – занадто юний / занадто старий / занадто передпенсійний.
• Тільки бачили мене в інвалідному візку / дізнавалися, що я незрячий тощо – недвозначно говорили про те, що для мене роботи немає.
• Тільки бачили мене вагітну – дуже дивувалися, що в такому стані шукаю роботу / звільняли з формальних причин / не продовжували контракт тощо.
• Відмовляли через те, що я ром / ромка (зазначте свою національність).
• Навіть не слухали про мою професійну кваліфікацію, коли дізнавалися, що я колишній ув’язнений…

Цей тест можна доповнювати твердженнями щодо будь-яких ознак, через які роботодавець з легкістю може сказати “ні”, навіть не дізнавшись про вашу професійну компетентність. Усе це прояви дискримінації на ринку праці.

Дискримінація жінок.

Для України дискримінація жінок вважається заледве не “нормою”. Причому як з боку держави, так і з боку пересічного громадянина, як з боку чоловіків, так і…, як не парадоксально, з боку жінок.

Серед цих сумнівних “норм” можна назвати найпоширеніші.

• Зарплата в жінок на третину менша, ніж в чоловіків.
• Жінки змушені пробивати ледь не головою “скляну стелю”. Що означає – неможливість рухатися кар’єрними сходами далі якоїсь умовної планки тільки тому, що жінка.
• Сексизм (принизливе ставлення за ознакою статті) на роботі, у рекламі, ток-шоу, побутових розмовах, вірусних дописах у соцмережах.
• На будь-яку ініціативу в освітній (піти в аспірантуру), політичній (обиратися в місцеву раду чи парламент), економічній (претендувати на посаду топ-менеджера) та інших сферах чути у відповідь “Ти ж вийдеш заміж і народиш дітей, коли займатися наукою?” / “Краще б ти вийшла заміж і виховувала дітей, аніж займалася політикою” / “Не жіноча це справа – постійно їздити у відрядження, а що скажуть чоловік і діти?”.
• Дискримінація жінок “плекає” суспільство вже із самого народження: коли очікується, що першим має народитися син. Згодом, у дитячому магазині є чіткий розподіл іграшок для дівчаток – ляльки, набори на кшталт “Вчуся прати”, і для хлопчиків – розвиваючі конструктори, набори з фізичними чи хімічними експериментами тощо. Подібна тенденція зберігається в школі й далі в дорослому житті: від хлопчика/чоловіка очікують, що він стане директором фірми, від дівчинки/жінки – дружиною і матір’ю.

Чи багато ви знаєте жінок-генералок або й “просто” очільниць бізнесу з мільйонним оборотом у рік?

У той час, як чоловік легко піднімається “скляним ліфтом”: на противагу “скляній стелі” — сприяння в просуванні в кар’єрі тільки тому, що чоловік.

Так, в одному колективі був обраний керівником 22-річний юнак з незначним досвідом роботи лише через те, що був єдиним чоловіком у жіночому колективі.

“Сексизмом у квадраті” можна назвати класичну відмовку “тю, жартів не розумієш…” на зауваження, що анекдоти про білявок за кермом чи про зґвалтування – це зовсім недотепно.

Безумовно, зміни в українському суспільстві відбуваються. Так, нещодавно Верховна Рада скасувала  наказ Міністерства охорони здоров’я №256, який забороняв понад 450 професій для жінок. Така псевдотурбота про здоров’я жінки позначалася не тільки на виборі жінок майбутньої професії й пізніше на доступі до високооплачуваної роботи, а й заганяла жінок у тіньовий ринок і позбавляла їх гідного соцзабезпечення.

Ганебна законодавча норма скасована – тепер залишилося змінити ганебну дискримінаційну практику.

Дискримінація за ознакою інвалідності.

Як уже зазначалося, українці переконані, що в нашій державі чи не найбільше проявляється дискримінація за ознакою інвалідності. Не дивно. Адже Україна – бар’єрна країна. І особам з інвалідністю доводиться долати купу перешкод.

• Архітектурних / фізичних. Коли через сходи і відсутність ліфта та пандусу учням, скажімо, з ДЦП, які користуються інвалідним візком, доводиться обирати спеціальну школу-інтернат. Тому що архітектурні бар’єри унеможливлюють отримання освіту в школі через дорогу від дому.
• Інформаційних. До прикладу, не продубльована інформація рухомим рядком, субтитрами чи перекладом жестовою мовою виключає з інформаційного процесу людей із порушенням слуху. Відсутність озвучення зупинок у громадському транспорті ускладнює орієнтування незрячих людей.
• Фінансових / економічних. Як правило, доступ людей з інвалідністю до якісної освіти, а згодом до високооплачуваної роботи ускладнений. Через що мати роботу з великими прибутками, бути фінансово незалежним, брати участь у прийнятті місцевих чи національного бюджету для людини з інвалідністю радше виняток, аніж звична практика. Нерідко соціальна допомога від держави – це єдиний дохід, а праця на громіздких застарілих підприємствах УТОГу (Українське товариство глухих) чи УТОСу (Українське товариство незрячих) чи не єдина можливість професійно реалізовуватися.
• Інституційні бар’єри. Відсутні державні соціальні програми (наприклад, реінтеграція учасників АТО, які отримали травму), а ті, що є, часто декларативні й такі, що не діють. Більше того – фінансова допомога й пільги – ще не значить активне включення людей з інвалідністю в суспільне життя.
• Оціночні судження / стереотипи. Чи не найбільший бар’єр у сприйнятті осіб з інвалідністю як незалежних, відповідальних за своє життя людей.

Якраз із руйнуванням упередженого ставлення до людей з інвалідністю – що вони неспроможні, безпомічні, лиш споживачі послуг чи користувачі пільг, – зменшуватиметься рівень дискримінації щодо них. Тоді, скажімо, роботодавці помічатимуть рівень освіти і досвід роботи, а не тільки інвалідність, а лікарі не дивуватимуться, що жінка із цукровим діабетом завагітніла і народила дитину.

Помічати людину, а не її інвалідність покликаний нещодавно прийнятий закон №2249-VII, згідно з яким із законодавства вилучається термін “інвалід” і впроваджується термін “особа з інвалідністю”.

Цим документом вносяться також зміни до майже сорока законів. Це невеличкі зміни. Але вони нарешті свідчать про прийняття державою людей з інвалідністю як рівноправних членів суспільства. А це значить менше причин для дискримінації.

Управління соціального захисту населення райдержадміністрації